Головна » Військова справа » 7 рівнів війни

7 рівнів війни

Ви думаєте, що війна – це коли стріляють? Тоді ви глибоко помиляєтеся. Пропонуємо доступне пояснення від Валерія Пекара про різні рівні війни. Не нам обирати воювати чи ні, але ми можемо вибрати у якій війні прикласти зусилля.

Стаття друкується з люб’язної згоди автора. Незважаючи на те, що вона написана у вересні 2014 року, актуальність її лише зростає. Якщо у вас вистачить натхнення дочитати до кінця – ви багато що зрозумієте. А дехто навіть зможе ефективніше прикладати свої зусилля для перемоги у війнах, які тривають століттями…

7 рівнів війни: стратегічна рамка для України.

Розуміння сутності нинішньої війни в значній мірі ускладнюється її багаторівневістю. Наявність великої кількості прихованих рівнів не дозволяє достатньо глибоко зрозуміти мотиви учасників та їхні стратегії, ускладнює інтерпретацію поточних подій і сценування майбутнього. У даній статті ми робимо спробу розібратися у рівнях війни, без чого неможливо ефективно її вести і перемогти (власне, неможливо навіть зрозуміти, що вважати перемогою).

1. Сепаратизм.

Україна – «ДНР/ЛНР».

Значна частина українських громадян ще недавно, а переважна більшість громадян Росії навіть і зараз переконані, що на території Донецької та Луганської областей йде озброєний конфлікт між Україною, з одного боку, і ДНР/ЛНР, з іншого боку. Українським регулярним силам і добровольчим батальйонам протистоїть «народне ополчення» Донбасу, можливо, розбавлене «патріотами русского міра».

Мета «ДНР/ЛНР» начебто полягає у відокремленні від України, а мета українського уряду – в недопущенні цього відділення. І ті, хто вважає український уряд законним, а «ДНР/ЛНР» – терористичними організаціями, і ті, хто вважає український уряд «київською хунтою», а «ДНР/ЛНР» – борцями за незалежність, в більшості своїй спочатку бачили конфлікт саме так .

Донецький аеропорт

Оборона Донецького аеропорту – один з етапів війни з сепаратистами.

Однак ця проста картинка була зіпсована напливом російських спецназівців і найманців, «козаків» і бойовиків з Північного Кавказу, а також масовим постачанням військової техніки. На додаток до цього лідери «сепаратистів» (до речі, часто – громадяни РФ) неодноразово робили заяви: про небажання місцевих мешканців воювати, внаслідок чого основна ударна сила складається з російських громадян; про постачання російської техніки і озброєнь; нарешті, про те, що зовсім не відділення Донбасу від України є метою, а приєднання його до Росії. Це не ми сепаратисти, казали вони, а українці – оскільки хочуть відокремити Україну від Великої Росії.

Нарешті, пряме вторгнення регулярної армії РФ поставило крапку в суперечках. Якщо раніше про російсько-українську війну в Україні і в світі говорив багато хто, але не всі, то тепер вищеописаний перший рівень війни практично не береться до уваги.

2. Війна за незалежність. Україна – Росія.

Про російсько-українську війну аналітики почали говорити ще з початку анексії Криму. Ні для кого не були таємницею ні походження «зелених чоловічків», ні діяльність диверсійно-розвідувальних груп, ні особистості господарів «п’ятої колони». Історія підтверджує: війна без оголошення війни все одно є війною.

Сутність російсько-української війни і цілі сторін інтуїтивно зрозумілі, але потребують обговорення. Адже надто багато помилок зроблено через міф про намір Росії захопити і приєднати частину української території. Цей міф, створений і розповсюджуваний ФСБ, служить не лише меті спантеличити українське керівництво і громадян, а й залучити на свій бік мешканців сходу та півдня України, потребуючих сильної руки, високих пенсій і звільнення від необхідності вивчати мову.

Російсько-українська війна

Війна за незалежність триває давно і триватиме довго.

Правда ж полягає в тому, що Росія не має (і ніколи не мала) наміру приєднати будь-яку частину української території – ні дотаційний Донбас, ні хронічно несамостійний Крим, ні навіть потужні індустріальні Дніпропетровськ і Харків, ні Київ – «мать городов русскіх», колиску православ’я. Декларація намірів і реальний намір – різні речі, особливо під час війни, яка, згідно з Сунь Цзи, є «шляхом омани».

По-перше, за межами Донбасу окупація неможлива через негайне виникнення потужного партизанського і підпільного руху, впоратися з яким просто не вистачить сил. По-друге, приєднуючи територію, окупант приймає на себе відповідальність за її населення – економічно несамостійне, патерналістськи налаштоване. Немає ніяких резонів для такої помилки.

Ще на початку грудня 2013 ми писали, що стратегічна мета Росії полягає зовсім не у приєднанні частини української території – великої або маленької. Стратегічна мета Росії полягає у встановленні на українській території довгострокового керованого хаосу.

Керований хаос має три основні цілі. По-перше, можна використовувати потрібні ресурси без необхідності брати відповідальність і навіть без особливих процедур. Наприклад, вивозити корисні копалини або цінне обладнання, не сплачуючи за них, або переселяти людей у власні депресивні регіони. По-друге, зона керованого хаосу на кордоні Євросоюзу необхідна для постійного тиску на нього: просто підкидаючи час від часу дрова в багаття українського хаосу, Росія може домагатися від ЄС різноманітних поступок. Сценарії щодо України розробляли ті ж самі стратеги, котрі вже здійснили подібне у Придністров’ї, Абхазії та Осетії. Третя (можливо, найважливіша) ціль полягає в недопущенні «майданізації» Росії, у викоріненні позитивного прецеденту.

Саме так свого часу Московія вчинила з Новгородом, але про це згодом.

Іншими словами, мета Росії – не українська територія, а кінець українського проекту. Саме тому не було і не передбачалося спроб приєднати Донбас (Кремль «злив» «Новоросію» не зараз, це було заплановано з самого початку). Саме тому так і не встановлена російська вертикаль влади в Криму: півостровом правлять місцеві бандити, права власності ніким не охороняються, громадянство неповноцінне тощо.

Фактично, формальне приєднання Криму до РФ знадобилося лише для стимулювання ДНР/ЛНР: «Ось як ми вміємо, і у вас буде те ж саме!» – Потрібен був приклад, щоб отримати підтримку сепаратистів з інших регіонів. Інакше Крим вже перетворився б в згадану Абхазію.

З цієї точки зору стає зрозуміло, чому російські бойовики і диверсанти підривають мости і залізницю, обстрілюють міста і мародерствують на заводах. Окупанти так не роблять. Наприклад, нацисти планували експлуатувати ресурси окупованих територій, тому не знищували їх.

Зверніть увагу: «ДНР/ЛНР», які на першому рівні війни здавалися воюючою стороною, на другому рівні виявляються лише майданчиком для війни. Це важливе зауваження знадобиться нам у майбутньому.

Метою війни для Росії є недопущення української держави як такої. Метою ж України є закріплення існування цієї держави. Таким чином, по суті, Україна веде Війну за незалежність. Антагонізм інтересів сторін у цій війні не дозволяє знайти політичне рішення, а значить, в пошуках розуміння і вирішення нам доведеться йти далі вгору за рівнями війни.

Щоб намацати вищий рівень, буде достатньо пригадати: більшість росіян переконана, що вони ведуть в Україні боротьбу не з самими українцями (на думку багатьох, і народу такого немає), а з США. Україна виступає в ній не як гравець, а лише як майданчик, на якому розгортається протистояння двох наддержав (хоча, як ми знаємо, одна з них колишня, тільки небагато росіян це розуміють).

І дійсно, рівень війни США – Росія існує. Але нам важливо не проскочити прихований проміжний третій рівень, оскільки він дуже важливий.

3. Війна систем.

«Майдан» – «Гідра» (Україна – УРСР).

Незважаючи на високий рівень патріотизму, як абстрактного, так і конкретного (втіленого в добровольчому і волонтерському русі), Україна не може здобути швидких перемог, оскільки веде війну на два фронти. Другий фронт в тилу неможливо описати простою схемою «п’ята колона Росії», оскільки сили, що воюють проти України на другому фронті, зовсім не хочуть перемоги Росії. Вони хочуть своєї перемоги.

Хто ж ці парадоксальні противники України, які є в той же час прихильниками України? Це противники нової країни, прихильники старої країни.

Політико-економічна система, що склалася на українській території після розпаду Радянського Союзу, по суті, недалеко від нього пішла. Це ще не була Україна, це була УРСР з жовто-блакитним прапором і тризубом, яка несла на собі всі пороки радянської спадщини. Ця система неймовірно живуча і має безліч голів, тому ми називаємо її Гідрою (по імені істоти, з якою бився Геракл).

Майдан

Майдан і Гідра. Боротьба триває.

Але сьогодні ця Гідра починає вмирати. Система, заснована на корупції і розкраданні національного багатства, система з закритими соціальними ліфтами і радянським мисленням населення більше не може існувати з двох причин. По-перше, проти цієї системи повстала активна частина суспільства (це повстання ми назвали Майданом), і, на відміну від 2005 року, вона вже не заспокоїться, доки не переможе. По-друге, стара система не може існувати в повністю розграбованій, воюючій країні.

На одній території співіснують дві країни – стара і нова. Стара опирається на існуючі схеми і соціальні зв’язки, на залишки репресивної правоохоронної системи і награбовані активи. Нова черпає свою життєздатність в енергії масових рухів, в початках нової економіки, в молодому поколінні, в надії і романтиці. Кордон проходить не по Донбасу і не по Дніпру, а через сходові клітки і, часом, навіть кухні по всій території.

Чому це війна? Тому що дві системи вже не зможуть мирно співіснувати, одна з них повинна знищити іншу. Або повернення до старого – і тоді аватарів нового потрібно посадити або знищити. Або стрибок до нового – і тоді для аватарів старого доведеться, в кращому випадку, забратися з країни з набитими валізами.

Перші з них пішли ще в кінці лютого, але інші окопалися і поки тримають оборону. (Зауважимо, що, відповідно до С.Б.Пєрєслєгіна і В.К.Тарасова, війною ми називаємо конфлікт, в якому одна зі сторін не розглядає виживання іншої сторони необхідною умовою і готова завдати їй безповоротню фізичну шкоду. Інші конфлікти не є війною.)

Гідра так просто не здається. Вона відновлює втрачені органи і відрощує нові голови. Вкушений гідрою відразу стає її частиною. Гідра живе в болоті, і тому перетворює в болото все навколо себе. Її не перемогти одним молодечим ударом. Радує тільки те, що всі її перемоги – тимчасові, бо кількість і зрілість нових людей зростає. Гідра – це минуле, і це минуле рано чи пізно закінчиться, поступившись місцем майбутньому. А поки-що минуле і майбутнє перетягують між собою канат, на якому підвішені наші життя.

Важливо зауважити, що перші два рівні війни (Україна – «сепаратисти» і Україна – Росія) є геополітичними, а третій рівень (Майдан – Гідра), на відміну від них – геоекономічний.

Геополітична війна («війна Ареса», тобто Марсу, за класифікацією С.Б.Пєрєслєгіна) ведеться за приватизацію простору, за ресурси і територію.

Геоекономічна війна («війна Афіни») ведеться за приватизацію часу, за контроль над потоками і системою норм і правил. Це вищий вид війни, і тому ми розмістили геоекономічну війну між старою і новою Україною на вищому, третьому рівні. Результат війни третього рівня визначить результат війни другого рівня – Війни за незалежність.
Тепер можемо перейти до четвертого рівня війни, який ми вже намацали.

4. Уламок холодної війни.
США – Росія (СРСР).

Це дуже дивна війна. Росія веде з США геополітичну війну: за контрольовані території, ресурси, зони інтересів. У той же час США веде з Росією війну геоекономічну.

Виходить фантом: Росія стріляє в точку, де США вже немає. Неможливо перемогти в геополітичній війні того, хто її з тобою не веде. Саме так закінчилася холодна війна: США перемогли СРСР не силою зброї, а надірвавши його в гонці.

Виходить, ми спостерігаємо спробу реваншу: накачавшись нафтовими грошима, СРСР в особі нинішньої Росії (зауважте схожість за багатьма параметрами) намагається відігратися в гру, в яку з ним ніхто не хоче грати. Приблизно так вже побитий і кинутий на землю хуліган «піднімається з колін», робить останню спробу з ревом кинутися на супротивника. Такі сцени гарні для кіно, а в реальному житті призводять до незчисленних лих.

холодна війна

Десь так зображали холодну війну США та СРСР.

Саме тому Росія боїться того, чим США її вже навіть не лякають: військових баз НАТО, бо вони означають геополітичні прапорці, за які не можна виходити. Саме тому Америка не поспішає: геоекономічна війна повільна і часто непомітна. Саме тому ставка робиться на санкції, а не на військову допомогу.

Зауважимо дивну річ: економічна міць Росії могла б дозволити їй також зіграти в геоекономіку. Але керівництво країни не врахувало підсумків холодної війни і продовжує готуватися до минулої війни. Втім, на геоекономічній війні нічого вкрасти і не можна отримати нові зірки, тому генералам вона не цікава.

Однак холодна війна давно закінчилася, і спроби її реанімувати просто смішні. Історія, за Гегелем, повторюється двічі: перший раз як трагедія, другий – як фарс. Що, втім, не заважає фарсу бути трагедією для залучених в нього людей.

Очевидно, геополітична стрілянина в нікуди закінчується геополітичною ж поразкою з того боку, куди стоїш спиною. Китай цілком готовий до геополітичної війни проти Росії і тільки чекає свого часу. Коли тигр і леопард б’ються на землі, розумна мавпа сидить на дереві, говорить китайська мудрість. Однак в даному випадку мавпі не потрібно гадати, хто з двох вийде переможцем із сутички.

Це дозволяє нам визначити учасників шостого рівня війни – війни повністю геоекономічної, війни за світове панування. Що ж до п’ятого рівня війни – він прихований, неявний, як і у випадку з війною Майдану і Гідри, але настільки ж важливий.

5. Війна сценаріїв, боротьба двох Європ.
Сирійський сценарій – південнокорейський сценарій.

Попередній рівень війни (США – Росія) був фантомним: одна сторона воює геополітикою, друга – геоекономікою. Така дивна ситуація породжує ще один рівень війни, між власне геополітикою і власне геоекономікою: хто з них візьме гору? Яка війна в результаті буде вестися?

На перший погляд, така постановка питання суперечить твердженням, що геоекономічна війна – більш висока і досконала форма війни в порівнянні з геополітичною, а отже, вона превалює. Річ у тім, що ці дві форми війни ведуться у різному часі: геополітична триває місяці і роки, а геоекономічна – роки і десятиліття.

На досить довгому проміжку часу геоекономіка виграє, але на коротких відрізках геополітика може стати основним дискурсом. Так, США перемогли СРСР в геоекономічній холодній війні, проте, наприклад, Карибська криза цілком могла завершитися досить конкретною геополітичною світовою ядерною війною. Тому завдання геоекономічних гравців – не допустити скочування гри в геополітику, де вони можуть швидко програти, не дочекавшись повернення своїх довгих інвестицій в геоекономічну перемогу.

Запущений Кремлем сценарій встановлення довгострокового хаосу на території України вигідний світовій економіці як інструмент «пожирання» зайвих грошей. Очевидно, територією України хаос не обмежиться. Зона нестабільності на території колишнього СРСР розростеться, і всі країни, включаючи Росію, деградують шляхом тривалого спустошливого збройного конфлікту. Назвемо цей шлях «сирійський сценарій».

Однак можливий і інший шлях. Україна отримує власний «план Маршалла» і виходить із зони нестабільності, здійснюючи економічний ривок, аналогічний південнокорейському. Умовно кажучи, ті гроші, які могла б поглинути війна, «закопуються в землю» в масштабних проектах розвитку української інфраструктури. Цей позитивний приклад прискорює або трансформацію, або деградацію Росії, в залежності від вибору російських еліт. Формується «пояс стримування зони нестабільності» з Україною в якості сильного ланки. Назвемо цей шлях «південнокорейський сценарій».

Сеул

Один з краєвидів Сеулу – столиці Південної Кореї.

Вартість обох сценаріїв для світової економіки приблизно однакова, і, як це не жахливо звучить для українців, обидва вони для спільноти провідних держав світу однаково прийнятні в середньостроковій перспективі. Ключовий фактор номер один в «перетягуванні каната» між двома сценаріями – те, що витрати різних сценаріїв лягають на різні групи країн.

«Сирійський» сценарій невигідний Новій Європі – країнам від Балтійського до Чорного моря, на чолі з Польщею, а також Туреччині і країнам Закавказзя, бо всі вони стають «прифронтовими».

«Південнокорейський» сценарій невигідний Старій Європі, на чолі з Німеччиною і Францією, оскільки їм доведеться поступитися своїми інтересами.

Таким чином, цей рівень війни, оформлений як «війна сценаріїв», по суті, є перетягуванням канату (або, скоріше, ковдри) між Старою та Новою Європою. США зацікавлені в підтримці Нової Європи, але, в той же час, не хочуть занадто послабити Стару Європу як свого нинішнього основного союзника.

Ключовий фактор номер два в «перетягуванні каната» між двома сценаріями – суб’єктна позиція України. Україна повинна чітко заявити про те, що вона хоче, не геополітичної, а геоекономічної перемоги (або навіть геокультурної, див. нижче). На жаль, заяви українських політиків у цьому ключі сприймаються публікою, яка заплуталася, як завідомо програшні.

Звичайно, Україна сьогодні тільки виходить на міжнародну арену як суб’єкт, але виходить непогано. Власна сильна позиція в цій грі, безумовно, спирається на військові успіхи і на силу громадянського суспільства.

Консолідація суспільства навколо бачення майбутньої України є сильним аргументом на користь «південнокорейського сценарію», проти «сирійського сценарію» хаосу і війни. Крім того, нам потрібно спиратися на прихильників вигідного для нас сценарію – країни Східної та Центральної Європи, Туреччину і країни Закавказзя.

Коли Європейський союз тисне на Росію, щоб вона припинила війну з Україною, тут присутні не тільки страх руйнування світового порядку і системи колективної безпеки, встановлених після Другої світової війни, і не тільки готовність підкоритися заокеанському союзнику. Тут присутній явний страх перед «сирійським сценарієм», який торкнеться всіх країн континенту, але деяких з них – надто явно і занадто сильно. Зауважимо, що реалізація саме цього сценарію є стратегічною метою Росії у війні другого рівня.

Підкреслимо: війна сценаріїв не є війною двох Європ, оскільки вони потребують один одного. Дві Європи не б’ються, а борються за вигоди в несмертельній сутичці (химерній війні), в якій, на даному рівні, переможеним буде один зі сценаріїв. Битва ця відбувається в «головах» світових фінансових інститутів, впливових інвесторів і політиків. Головне, щоб результат цієї сутички не виявився смертельним для України.

Розглянувши химерну війну між геополітикою та геоекономікою, піднімаємося на рівень чистої геоекономічної війни.

6. Повільна війна за світове панування.
США – Китай.

Зовнішньополітична доктрина США понад 150 років полягає в тому, щоб не допустити виникнення сили, здатної кинути виклик в боротьбі за світове економічне панування. Зробити це може тільки Китай, і цей виклик, по суті, вже кинутий і прийнятий. Це реальне зіткнення гігантів – але, як і всі геоекономічні сутички, дуже повільне. Тому очікувати швидкого розгортання подій тут не варто.

Примітно, що на цьому рівні і в цих тимчасових рамках Україна вже не фігурує. Росія ж, що була на попередніх рівнях гравцем, тут всього лише майданчик, ресурс, який гравці прагнуть найкращим чином використовувати для своєї перемоги.

Війна США та Китаю також носить химерний характер – в силу накопичених взаємозв’язків два борці настільки пов’язані один з одним, що взаємно проросли. Щоб відобразити цей факт, шотландський історик Найялл Фергюсон ввів у вжиток слово «химерика» (Chimerica = China + America).

Світова геоекономічна війна пояснює, чому США побоюються швидкого розпаду Росії: занадто багато ресурсів відразу потрапить в руки Китаю. Тому США тиснуть на Росію обережно.

США проти Китаю

Поки-що вони просто міряються силами в економіці.

Однак сила Америки не тільки в тому, що вона потужніша в економічному і військовому відношенні. Ми вже говорили, що геоекономічні війни («війни Афіни») вище воєн геополітичних («війн Ареса»). Але ще вище є геокультурна, або онтологічна війна («війна Аполлона» з тієї ж класифікації, в інших джерелах звана також «війною Христа»). Це війна за істину, за домінуючу парадигму мислення. І така війна йде у світі постійно.

7. Онтологічна війна.
Світ кордонів – Світ доріг.

Ми не можемо докладно описувати в даному тексті онтологічну війну між Світом кордонів і Світом доріг, цьому присвячений окремий раніше опублікований матеріал. Рекомендуємо його прочитати, а тим, хто читав, нагадаємо: ця війна ведеться вже тисячі років.

У наш час відкритий Світ доріг представлений євроатлантичної цивілізацією (Євросоюз, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія), а також окремими яскравими аватарами – Японією, Південною Кореєю, Сінгапуром. Закритий Світ кордонів представлений Росією, Китаєм, значною частиною ісламського співтовариства, а також певними силами всередині США, Європи та інших країн.

По суті, два Світи, що протистоять, не персоніфіковані країнами – адже і в Росії є прихильники Світу доріг, тільки вони не при владі. Протистояння світів відбивається в боротьбі долара і золота на світовому фінансовому ринку, а також кидає конспірологічну тінь у вигляді історії боротьби міфічних кланів Ротшильда і Рокфеллера.

Відкритий і розповзається на всі боки подібно до плями, що зв’язує усе з усім і пробудовує міріади горизонтальних зв’язків, Світ доріг веде безкомпромісну війну за істину зі Світом кордонів – закритим, ієрархічним, жорстким. Вони борються як два спортсмени з різних видів спорту: сила і техніка боксера нічого не вирішує проти швидкості і стрибучості легкоатлета. Чи не вирішує, доки не піймав.

Минув час, коли прапор Світу кордонів в онтологічної війні міцно тримав Радянський Союз. Сьогодні цей прапор піднімає радикальний ісламізм. Однак нинішні битви на Донбасі є відголоском цього тисячолітнього протистояння. І ось чому.

Україна народилася у Світі доріг, розпочавшись як Київська Русь на перехресті великих торговельних шляхів, далі формуючись у світі фронтиру і Дикого Поля. Пізніше вона була захоплена, поділена і оприбуткована Світом кордонів, двома великими імперіями. Однак духовно залишилася у Світі доріг, і зараз намагається повернутися додому, вирватися з ланцюгів.

На противагу Україні, Московія народилася у Світі кордонів і завжди залишалася там. Спочатку на північних слов’янських землях з’явилися дві альтернативні моделі державності: ординська самодержавна Московія і Ганзейський вічовий Новгород. Перше, що зробила Москва, як тільки набрала сил, – знищила Новгород, вирізавши жителів і спаливши місто. Але знадобилося ще й публічно «стратити» великий вічовий дзвін, вирвавши йому язика. Символічна страта підкреслює, що мова не йде про геополітику або геоекономіку: це була онтологічна війна, принципова битва моделей державності, а в такій війні полонених не беруть.

Новгородський вічовий дзвін

Московити вивозять вічовий дзвін з Новгорода.

Україна продовжила протистояння з Московією в онтологічної війні і програла. Це мало не закінчилося повним знищенням українського проекту: удари йшли не тільки по культурі, а й на рівні геноциду. Сьогодні – по суті, остання сутичка цієї війни на території Східної Європи. Перемога Світу доріг означає повернення України до рідного дому. Перемога Світу кордонів означає повернення в Радянський Союз – ненадовго (за мірками історії), але з трагічними наслідками.

Висновок

Ми вже відзначали, що гравці попередніх рівнів війни на наступних рівнях стають лише майданчиком для гри, або, в кращому випадку, фігурою.

Другий важливий закон воєн ми також вже розглянули: геополітичні війни завжди рівнем нижчі, ніж геоекономічні, а ще вище йдуть онтологічні (геокультурні).

Залишилося згадати третій закон: війна вищого рівня завжди йде повільніше і триває довше, ніж війна нижчого рівня.

Так, конфлікт на рівні псевдореспублік [1] був фактично вичерпаний за досить короткий час. Війна за незалежність [2] може затягнутися ще на довгі місяці. Війна систем [3] займе, в кращому випадку, пару років. Випадково зачеплений за сучасність уламок минулої холодної війни [4] закінчиться не швидше, ніж за 10 років, а можливо, і раніше. Війна сценаріїв [5] триватиме років 20-25, до остаточної перемоги одного з них. Велика геоекономічна війна [6] буде йти повільно, не менше півстоліття, а то і більше. Нарешті, війна світів [7] триває століття.

Тому в рамках війни вищого рівня, війна низького рівня є просто епізодом, окремим боєм. Результат цієї битви впливає на результат всієї війни, але лише частково: адже є й інші битви. Театр війни вищого рівня завжди ширший. Так, наприклад, російсько-українська війна [2] – це не лише Донбас [1], але і Крим. У війні Майдану і Гідри [3] можна програти Донбас, але виграти все інше (звичайно, хочеться виграти все без винятку). Проросла з минулого, холодна війна [4] цілком може зачепити Казахстан і Азербайджан. Химерна війна сценаріїв [5] охоплює всю Європу, а також південний схід чорноморського басейну. А ареною онтологічної війни [7] є весь світ, і в рамках цієї війни балтійсько-чорноморський пояс є лише окремим театром військових дій, навряд чи важливішим, ніж близькосхідний.

Зате результат війни вищого рівня твердо визначає переможця на більш низькому рівні. Перемога України у Війні за незалежність [2] знімає питання сепаратизму [1], а перемога Майдану над Гідрою, тобто нової України над старою [3], дає безумовну перевагу у Війні за незалежність. Розпад Росії в результаті нової холодної війни [4] зовсім не означає нічого доброго для України, де можливі різні сценарії [5], але перемога «південнокорейського» сценарію [5] однозначно визначає переможця у фантомній холодній війні [4], хоча є варіанти для Росії – або неконтрольований розпад, або контрольоване переродження у нову Росію, вільну і демократичну.

Розуміння багатошаровості нинішнього конфлікту, різного характеру і тривалості його рівнів, принципової різниці цілей учасників дозволяє не лише зрозуміти причини тих чи інших подій, а й проводити стратегічне моделювання майбутнього. Цьому й будуть присвячені наступні публікації.

Валерій Пекар джерело статті

Якщо вам сподобалася стаття – підтримайте сайт – поширте у соціальних мережах.

Більше про нашу діяльність дивіться на сайті, або в соціальних мережах:

Фейсбук, Ютуб, Гугл+ приєднуйтесь 😉

Залишити коментар

Ваш email не буде ніде вказаноОбов'язкові для заповнення поля помічено *

*