Головна » Козацька медицина » Анатолій Пастернак » 4 таємниці довголіття кобзарів

4 таємниці довголіття кобзарів

Ви чули щось про звукорезонансну терапію? Це одна з кобзарських таємниць. А таємниць у них багато. Дещо з того, що знали кобзарі, зараз викладається у Спасі. Бо і серед кобзарів були характерники. Кажуть, що дехто з них умів вбивати піснею. І часто сліпі музики виконували задачі розвідників.До чого веду – Анатолій Пастернак дає три таємниці довголіття. А я додам іще одну. Річ у тім, що кобзарі були носіями сакральних знань. Тому чудово володіли не лише навичками звукорезонансного лікування, а й рецептами народної медицини і давньої народної магії. А щоб ніхто не вивідав їхніх таємниць мали свою окрему мову – лебійську. Та це предмет зовсім інших статей. Колись, ми отримаємо дозвіл на передрук книги Костя Черемського “Шлях звичаю”, тоді й розповімо про це більше. А тут – читайте дослідження “Козацька медицина”.

Попередній розділ…

Секрети довголіття кобзарів

Бандура та її попередники – кобза, ліра – інструменти дуже древні. Але (не побоїмося повторень) – і вічно молоді, бо кожен виконавець прагне в ній щось вдосконалити. Що ж до віку – трапляються вони й двохсот-, і трьохсотлітні.

“Ну то й що?” – скажуть скептики. У світі відомі скрипки, органи набагато старіші. Але порівняйте умови, в яких зберігаються шедеври Гварнері чи Страдіварі. На них же дмухнути не дають! А голубонька наша – вітрами бита, зливами нищена, пилом доріг дряпана. Та й після цього чисто бринить її голос! Видно, справді береже стареньку Бог та доля. Так і кобзарів чи бандуристів.

Прості підрахунки показують: коли не траплялося нагоди наглої смерті насильницької або, як у Ходасевича, від тяжкої хвороби, жили кобзарі по 75-80 років і більше. Це при середньому показнику життя чоловіків у тогочасній Європі 55-60 років. Чільне місце серед них посіда Остап Вересай, який не лише досяг дуже поважних літ, а ще й вдруге побрався із співочою пташкою, подругою давньою – Параскою. Хто захоче знати більше, хай звернеться до чудових віршів М.Т.Рильського, йому присвячених. Повторимось – ділили долю своїх бандур кобзарі, ночуючи в полі та лісі, харчуючись чим Бог пошле, п’ючи коли кришталеву воду криничну, а коли й каламутну з калюж. Здоров’ям не дуже опікувались, лікуватися не мали де, жіноцтво їх не викохувало. Од села до села йшли пішки. Кажучи сучасною мовою – постійно перебували в екстремальних умовах. А жили довго. Де ж секрет?

Звісно, у способі життя. Кобзарі харчувалися начинням простим, але не забрудненим радіацією та нітратами, спали на свіжому повітрі. Не палили, пили горілку рідко. Багато пересувалися пішки. Дуже ревно в Господа вірили. Проте головна причина довголіття народних співців – сама бандура.

Серед струнних її нема з чим порівняти за будовою. На дерев’яні її частини (корпус, деки, шийки, резонатори-решітки, плектри) йшли обов’язково різні породи дерев: липа, вільха, вишня, клен, рідше – бук, дуб, калина, горобина, береза. Вимоги суворі: висока резонансність. Тобто щоб звук підсилювали і не спотворювали. Тоді – витривалість. Щоб десятиліття господарю служила, щоб, переходячи з рук до рук, не старіла, а кращою ставала. При тому – в польових умовах. А ще – аби власного звуку до пісні не додавала, лише відтворювала мовлене струною і голосом.

Тепер про струни, їх є два різновиди: баси й приструнки. Перші робляться з металу, як у скрипки чи гітари, другі – з овечих жил. Загальна кількість їх коливається від 24 до 60-ти.

З точки зору медичної, маємо надпотужний генератор різноманітних коливань. Граючи чи репетируючи, кобзар встановлював бандуру так, що звукові коливання охоплювали найважливіші частини організму: область серця, сонячного сплетіння, печінки, підшлункової залози. Начебто поза впливом залишалися нирки й селезінка. Проте через системи нервових взаємозв’язків потрібний ритм коливань бутів чи приструнків доходив і до них, а через низку кісток-резонаторів, а також через вуха – до щитовидки, гіпофізу. Опоненти кажуть, нібито ці коливання занадто слабкі, адже бандура – не орган, туба чи литаври. На подібні закиди можна відповісти. Не так давно з цих самих причин відкидали гомеопатію та лікування травами.

Нині доведено, що малі дози, слабкі відвари та напари можуть впливати на хвороби, одужання, стан здоров’я навіть сильніше, ніж середні та великі. Більше того – доведено небезпеку, шкідливість для нас надмірностей. Чи не від них походять алкоголізм, наркотична залежність, алергії?

Неабияке значення у зміцненні організму кобзарів відігравав психічний настрій. По-перше, народних музик ніхто не примушував, як то було часто-густо зі скрипкою чи піаніно, з раннього дитинства регулярно грати на інструменті всупереч бажанню. Отже, зникав негативний елемент, коли п’єси подобаються слухачам, дають їм насолоду, а виконавець репертуар свій глибоко ненавидить. Кобзариками здебільшого ставали поводирі-підлітки. Вони бачили повагу народа до кобзарів, заохочувалися дідівським прикладом та славою, тому просили навчити грати на бандурі. Дорослі, батьки та бабусі дітей не гнітили.

По-друге, виконавець брався за інструмент, не силуючи себе, при доброму гуморі. Вони репетирували, тим більше виступали, коли душа просить. Уроки проводилися часто, як у футболі, – при будь-якій погоді.

По-третє, довголіттю українських кобзарів сприяла аура, навколишнє оточення. Вони жили спільно з українським селом, а раніше – з вільним козацтвом. Ця єдність створювала піднесений настрій, постійну бадьорість глашатаїв народних, нескореність.

У спогадах, легендах, переказах ви не знайдете немічного, глухнучого кобзаря. Падали вони, мов дуби. До самої смерті доглядали самі себе і з ложечки їх ніхто не годував.

Вражає і творча активність: вдосконалювали свій інструмент, створювали думи й пісні і в сімдесят-, і у вісімдесятилітньому віці. Практично – до самої смерті. Так само вони не втрачали чутливості пучок, сили рук аж до самого трагічного фіналу. Та картина була б неповною, коли не торкнутися, хоча б побіжно, впливу бандури на здоров’я слухачів.

Полюбляли гру на бандурі Леся Українка, Кропивницький, Старицький, Карпенко-Карий. Ну, ці хай за спорідненістю…

Серед прихильників бандури зустрінемо і Петлюру, Махна, Коновальця… Любив зображувати гру на бандурі в п’єсах та романах Володимир Винниченко. Воно бралося просто з життя: на початку минулого сторіччя багато хто з українських учителів, лікарів, агрономів більш-менш вправно володів грою на бандурі. Усі любили слухати народних митців, одностайно відзначаючи благотворний вплив: після такої музичної вечірки – “ніби в росах купані”.

Уже в повоєнні роки авторові пощастило бачити зблизька відомого бандуриста Володимира Андрійовича Кабачка. Приємно вражала його спокійна лагідність, доброзичливість до молоді та загалом до людей. Ставши педагогом, він вражав нас абсолютною відсутністю заздрощів, відразою до пліток. А в артистичному світі то – не дуже часте явище. Володимир Андрійович радів успіхові не лише своїх учнів, але й будь-якого здібного артиста…

Гадаю, що незабаром роль бандури буде належно оцінена. Відкриватимуться школи бандуристів для дітей і дорослих. Працюватимуть кабінети музикального лікування, де чільне місце посяде бандура: за допомогою гри, спеціальних вправ розроблятимуть анкілоз суглобів рук, лікуватимуть поліартрити, особливо серед літніх людей. Грою ж виправлятимуть слух. Навіть “озвучуватимуть” (виводячи коливання на кістки зап’ясть чи ключиць) глухих.

Лікуватиме бандура і розлади внутрішніх органів: адже коливання грушової її частини дивним чином співпадають з коливаннями здорового серця; басів та приструнків – з коливаннями печінки; деки – з коливаннями шлунку і т.д. Отже, не людина настроюватиме бандуру, а бандура орієнтуватиме хворі органи на нормальні ритми-коливання.

Читати далі…

Залишити коментар

Ваш email не буде ніде вказаноОбов'язкові для заповнення поля помічено *

*