Головна » Козацька медицина » Анатолій Пастернак » 4 принципи козацького гарту

4 принципи козацького гарту

Вміння бути здоровим – ось головний принцип козацької медицини. Як козаки цього досягали. Як визначали дозу ліків. Насправді тут значно більше простих відповідей на складні питання здоров’я, ніж ми собі бачимо спершу. Рекомендую до перечитування щомісяця.

Цей розділ вважаю основним у книзі. Рекомендації перевірені на собі. 11 років тому ми проводили табір, де вперше ними скористалися. Вперше там спробували багато що – узвари, хода босоніж, трав’яні купелі тощо.

Про зменшення рубців на тілі я розповідав у попередніх розділах. А ще одного хлопця мучили головні болі. Після табору вони зникли на два місяці. Чудово пам’ятаю як привезли додому весь чай – діти відмовилися від нього. Зате як вони хлебтали узвари! 😉

Все це ми в тій чи іншій мірі продовжуємо давати на таборах. А деальніше учимо на семінарах. Кому цікаво – загляньте сюди

А зараз дуже рекомендую наступний розділ книги Анатолія Пастернака:

Ті, що ідуть на південь

Попередній розділ…

На широкому Дніпрі-Борисфені впритул до самого Чорного моря та від порогів недалеко жило незвичайне, унікальне, веселе та відважне плем’я. Народ у народі. Оплот та охорона українців. І звалося воно – “козаки”. Неважко помітити – слово це чужеродне як мові українській, так і корінню слов’янському взагалі. Звідки ж воно?

Одна з версій філологів відносить його до мов тюркських. І вірно, “коз/гоз/-ак” на багатьох тюркських мовах означає “білий гусак”. Але що спільного мають перелітні птахи та вільні, наче вітер, степові вояки? Спільне є.
І, як не дивно, винні в цьому дві речі: традиції кочових племен та місцеві жінки. За звичаями кочівників, народження дівчинки вважалося нещастям, а хлопчика – удачею. Була в цих поглядах життєва мудрість: чоловіки захищали худобу від хижаків та злодіїв, а плем’я – від ворогів та винищення. Жінки зробити цього інколи не могли.

Але надмірна мудрість обертається дурістю. Хлопчиків оберігали й краще годували. Тому виживало їх більше, ніж дівчаток. З іншого боку, дружин, які народжували синів, більше поважали, оберігали, годували. Вони ж, у свою чергу, жили найдовше, народжували більше. Результатом такої селекції стала надмірна кількість молодих чоловіків у половців, печенігів та інших кочовників. Влітку та весною їм вистачало роботи по охороні отар. У цей період і м’яса для їжі було багато. Але приходила осінь. Зайвих тварин різали, і не така вже потрібна ставала охорона. Водночас танув запас їжі. Тоді молодим чоловікам залишалися два шляхи: або висіти тягарем на шиї роду-племені, або шукати де б прогодуватися. Але де і як? Шлях був відомим – туди, де жили осілі хлібороби-сусіди. Вони жили багатше, ситіше. Та хто ж погодиться віддати добровільно зароблене тяжкою працею? А тому готували молоді сильні чоловіки зброю і витривалих коней. А ще обирали старшого поміж себе, не за віком, а за досвідом, силою, сміливістю. І звався він “ата-ман” (“батько-чоловік”). Назвою цією підкреслювали: може він розпоряджатися життям інших, як батько. Але і піклуватися про них, як батько. Рано восени, коли ставали на крила перелітні птахи, збивалася у кінні ватаги і молодь. А згодом, одягнувши білі пов’язки на голови, або білі, з войлоку, капелюхи, вирушали у набіг-похід. Водночас з відльотом гусей. Тому і звалися вони поетично і образно “коз-акі” (“білі гуси”). Після повернення з походу загони розпадалися. Аби через рік-другий знову виникнути.

А що ж сусіди-хлібороби? Вони, хоч і боролися з нападниками, але цінували їхню хоробрість, силу, спритність. Тому, коли виникла необхідність захисту від татаро-турецьких орд, з одного боку і від утиску польських панів – з іншого, на Україні народилася козацька республіка – Січ. Але потрібно зразу уточнити – між козаками кочових племен та запорожцями було більше розбіжностей, ніж схожості. Основна з них та, що запорожці зробили тимчасову войовничу пригоду кочівників-козаків постійним способом життя. Укривалася за дніпровськими порогами у відносній безпеці ставка війська, Січ. Але основна маса козаків розташовувалась на низу, у гирлі Дніпра. Та за його течією. Розділившись на невеличкі угрупування, а часто і по одному-два, пильно слідкували козаки за пересуванням турок і татар, чекаючи нападу. Аби швидко сповістити своїх про нього. Несли прикордонну службу. Інші – мито збирали з іноземних купців, що товари везли на Україну, а то й далі, у Польщу та Росію, та супроводжували їх за платню конвоєм по Дніпру. То була митниця. Потім ішли ще два види занять.

Одне, дуже відоме, оспіване в думах та описане істориками різних епох, – відповідні походи-удари козацького війська. Друге, менш почесне, але таке, що давало постійний прибуток Січі, – дозвіл практично кожному козаку на виробництво та продаж пива й горілки. За ступенем важливості та й завантаження в мирний час першою, без сумніву, була прикордонне-митна служба. Козак-дозорець жив на посту один або вдвох з товаришем. У разі з’явлення татарського або турецького загону він запалював на вежі заздалегідь заготовлений сушняк, а сам рахував чисельність ворога і визначав маршрут його руху, скакав до найближчого посту, аби передати побачене. Де жили вони? Точно за прислів’ям: “весною кожний кущик ночувати пустить”. Тільки кущі ті були їхнім притулком увесь рік. Рубали-будували “хижі”-“курені” з чагарників, взимку переходили в землянки. Дерева, а ще більше кущі як паливо і зігрівали козаків. І… лікували їх. Деревинно-чагарникова “аптека” слугувала їм надійним цілителем.

А що день у день їли козаки? Рибу, що спіймали в річці, та затируху – рідку кашу з борошна (соломаху). Але не страждали при цьому цингою або іншими авітамінозами. Залишались міцними й дужими. Адже тут їм на допомогу приходила ще одна страва. А точніше, напій-узвар. Росіяни часто перекладають це слово як “компот”. І роблять помилку. Узвар готується не лише з фруктів, а й з багатьох інших рослин. Він може виготовлятись, як і компот, кип’ятінням. Але найчастіше настоюють його в гарячій печі. У польових умовах настоюють його у горщиках чи казанках, закопуючи у попіл згасаючого вогнища. На першому місці серед зелених лікарів стояла обов’язково верба-лоза. Лозняку навкруги багато, та й настоювались вербові гілочки дуже швидко. Степові вояки ботаніками не були і тому поєднували вербу жовту та краснотал спільною назвою – верболоз. Назва ця, переживши і саму Січ, і досі зустрічається в українській художній літературі.

Як готувалися узвари? Гілки різних дерев та чагарників сіклися дрібно шаблею або ножем і вимірялися для приготування жменями. Так було зручніше – жменя, на відміну від ложки, завжди під рукою. Крім того, свіжа сировина ще й розминалася в руці. Козаки не пояснювали, чому віддають перевагу жмені. Ми ж скажемо, що вона і сьогодні краще ложки: по-перше, це міра особиста, тому що розмір долоні, довжина пальців у кожного свої. Відповідно і концентрація узвару підганялася під хворого, як розмір одягу підбирається. По-друге, сировина заряджалася біоенергетикою руки того, хто готував. Потім узвар не кип’ятився, а томився, і тому зберігалися, не руйнуючись від кипіння, вітаміни та хімічні сполуки мікроелементів, що необхідні хворому. Нарешті (зверніть увагу!) – більшість узварів могли попередити захворювання, зняти втому, той загальний стрес, від якого починаються багато хвороб. Тому у “Рецептарі” ми підкреслюємо цю їхню особливість – вони, насамперед, ліки для здорових, що знаходяться на межі хвороби.

Крім чагарників, запорожці-сторожовики широко використовували листя та гілки дерев – тополі, липи, дуба, калини, осики – та степові трави. Багато народних засобів їхніх вражають точністю спостереження, зіркою мудрістю. Так, для лікування лихоманок-пропасниць хворих поїли як “свяченою” водою, так і ковальською.
Перша – це вода, освячена “на Йордань”, тобто у найлютіші морози, що містила мало мікробів… Крім того, зберігалася така вода у срібному або чисто мідному посуді і тому містила в собі активні іони металів, які так необхідні організму. Ще цікавіша ковальська вода: коли ковалі кували, а потім загартовували шаблі, то для охолодження занурювали їх у воду.

Ось її потім і вживали для лікування. Так само використовували воду, у яку занурювали шаблю після заточки. Але її вважали слабкішим засобом. В обох випадках у розчин потрапляли окиси заліза в активній формі. Те, що конче необхідно страждаючим хворобами крові, опроміненим, виснаженим. Те залізо, яке ми, лікарі, звемо редукованим.

Українські народні цілителі і зараз розжарюють цвях до червоного кольору, після чого занурюють його у воду і дають хворим цю воду як ліки. Мало того – ціла низка відварів готується саме на ній.

Так сьогодні в наших цілительських прийомах чути відлуння досвіду наших предків, славних лицарів Січі. Ще важлива рисочка: узвари готували на ковальській та козачій воді. Святу ж воду пили тільки сиру, некип’ячену. Аби “дух” з неї не вийшов. Трав’яні настої були водночас і ліками, і додатком до їжі. Своєрідна оздоровча приправа, як сіль чи перець.

Під час лікування козак не виключався з активного життя. Ніде у фольклорі або в художній літературі не знайдете ви козака, укритого ковдрою або кожухом, із замотаним горлом. Не було такого!
“Не ходи босий, застудишся!” – кричать нині на дитину турботливі матусі. “Не стій під вітром, ти хворий!” – застерігають бабусі. А чи вірно це? Ні.

Козаки до схід сонця вставали. По росяній траві, споришу, кульбабі та конюшині босими ногами ходили. То перша зарядка, перша доза бадьорості. Потім вели коней до водопою і знову, коней напуваючи, занурювали ноги у парку воду Дніпра. Легкі піщинки масували шкіру ноги. Багато зараз проводять гідропроцедур, та із застосуванням піску – жодної. А пісок – ідеальний, м’який масажист, що доторкається до кожного нерву нашої шкіри.

Полюбляли козаки ходити вдома до пояса голими. Тут давалася взнаки і господарська ощадливість – аби сорочка на сонці не вигоряла. А ще більше – здоровий початок: половина тіла дихала вільно. Запорожці не загартовували себе спеціально, гарт був для них органічним, як повітря.

Та повернемось тепер до козаків-митників. їхня робота була дещо інша, а звідси і лікування-загартовування теж. Вони збирали мито з купців, що йшли з Туреччини, Персії, Молдови по Дніпру, за це охороняли їхні торгівельні каравани від нападу та були лоцманами під час проходження їхніх човнів через пороги. Звідси – вимагалася від них гострота зору та розуму, метикуватість, спостережливість і обережність. І засоби для цього були під рукою. У першу чергу – риба. Козаки їли її постійно. На відварах з риби готували вони і свої ліки. Якщо це можна назвати ліками. Бо додавали вони у юшку різноманітні свіжі трави, водночас і лікуючись, і годуючись. Тут треба звернути увагу і на сам відвар. І врахувати дві речі. Перша – надзвичайно багатий він фосфором і його сполуками. А фосфор покращує роботу мозку, активізує діяльність зорових нервів. Також багато у юшці солей кальція, який у молодому віці забезпечує міцність кісток та хрящів, гнучкість суглобів. Але ж козаки були не пенсіонери! Друге – міняли трави та їхнє насіння на привезені дорогі перець, лавровий лист і таке інше. Але у вітамінному, у лікувальному відношенні були вони коштовніші за іноземні. Рибалкам та мисливцям корисно пригадати про козацький досвід. В “Рецептарі” наводиться декілька рецептів риб’ячих ліків. Цікавим і простим був рецепт зупинки кровотечі та швидкого гоєння ран. Розрізалася свіжа, тільки з річки рибина і м’ясом прикладалася до рани. Змінювали рибину декілька разів, аж доки та висихала. Кров швидко згорталася, рана гоїлася. Якщо лікування починали відразу, то і примочок з трав не було потрібно.

На превеликий жаль, ми забули цей досвід. А як би він знадобився сьогодні нашим рибалкам, яких часто травмують гачки, гострі плавці риб, спінингова леска…

Далі, знаходячись на митних заставах, козаки вільно чи ні переймали досвід народної медицини сусідів-гостей з купецьких караванів. Через турок і персів приходили до них досвід медицини арабської і, ширше, – усієї східної. Не цуралися вони й медицини західної – з південної Європи, з Греції, Валахії і до Італії включно. Часті і довгі контактування з торговцями вимагали від обох сторін знання мови сусідів. Запам’ятати це слід для того, щоб зрозуміти: козаки ніколи не були, як це полюбляли змальовувати польські літописці, неосвіченими, дикими розбійниками. Вони не читали багато книжок? Так. Не вчилися в монастирських школах? Безперечно. Але не забудьмо: на Україні, уже після Хмельницького, серед козачого населення було письменних: жінок 70%, чоловіків близько 90%. Мало того, що подібне не спостерігалося у жодного із слов’янських народів, головний висновок: майже повна освіченість не з’явилася зненацька, на пустому місці, їй передували “зелені університети” – навчання предків-козаків у засідках та кордонах. Там же вивчали вони й іноземні мови. Це важливо підкреслити та оговорити, бо інакше не буде зрозумілим походження ліків, народжених на Січі, що прийшли до неї начебто в дар від інших народів.

Звикли ми розглядати предмети однозначно: ніж – для того, щоб готувати і різати їжу, машина – засіб пересування і таке інше. Козаки ж бачили предмети ширше, глибше. Для них “кінь – братик, шабля – сестра та дружина. А степ – рідний дім”. Але чи тільки? І степ, і кінь, і зброя зберігали та несли в собі ще й лікувальні сили. У попередніх главах ми намагалися це описати. У тісному зв’язку з тим знаходиться і питання про виготовлення пива-горілки на Січі.

Українські напої були для українських лицарів, для запорожців не самоціллю. Думка про те, що козакам перед кожним спільним обідом видавали по кварті горілки, як у недавньому минулому в армії “бойові 100 грамів”, далека від істини. У значній мірі і пиво, і горілка слугували на Січі лікувальним цілям. Та й самий їхній зміст був дещо іншим.

Нарешті, кажучи про козацьку медицину, слід пам’ятати і про кревний зв’язок запорожців з усією Україною, з рідною землею. Як би не сміялися вони над гречкосіями, над тими, хто пішов з вільного братства та заснував хутори, все ж залишалися вони кровними родичами і друзями хліборобів. І отримували від них не лише борошно на соломаху або сало на куліш, але й різноманітні життєві навички. А серед них широкою хвилею вливався у козацьку медицину досвід українського народного лікування.

Пройшов час. Трагічно обірвалася доля Січі. Принісши Катерині Другій на шаблях своїх Крим, козаки “у нагороду” були по-зрадницькому захоплені, несподівано полонені, переселені з Хортиці на Дон та Кубань. Склали вони основу козачих прикордонних військ до Семиріччя й Забайкалля. Зцементували своїми традиціями уланські та драгунські полки. Але ніде й ніколи самодержавницький уряд російський не висловив їм за це подяки.

А на самій Україні корчували вільний, просвітницький козачий дух, закріпачували їхніх нащадків, закривали школи, ліквідували Києво-Могилянську академію. Заганяли народ наш у невігластво. Та ж доля спіткала і козацьку медицину.

Нині з крупинок, збережених пам’яттю народною, намагалися ми відтворити її. Це перший досвід. Він, звичайно, неповний.

Сподіваємось, його продовжать, розширять, поглиблять інші.

РЕЦЕПТАР
до глави “Ті, що йдуть на південь”

1. Рівну кількість трави кислиці (трилисник) та листя щавелю злегка прив’ялюють на сонці, змішують та дрібно ріжуть ножем. Три жмені отієї суміші заливають 1,5-2 літрами води, доводять до кипіння. Настоюють у попелі вогнища 2-3 години. П’ють теплим тричі на день. Вживають при весняно-осінніх авітамінозах, анеміях, при перенесених тяжких захворюваннях або пораненнях.

2. Луску великих карасів, окунів або щук промивають у воді 5-8 разів, заливають 1 літром води та кип’ятять до отримання 1/2 того розчину. В оті гарячі залишки додають 30 г (жменю) дрібно посіченого листа подорожника (великого, малого, ланцетовидного тощо). Закопують у гарячий попіл на 2-3 години. Остуджують. Зберігають у темній склянці.
Використовується при лікуванні опіків, забруднених та рубаних ран. Отой риб’ячий клей теплим накладають на рану і залишають на 12 годин. Потім змивають теплою водою і наносять новий шар. Коли лікування почати одразу, заживлення відбудеться за 3-4 доби.

3. Дрібну рибу (найкраще – йорж, пічкур) миють, чистять, мілко січуть ножем і варять до отримання однорідної маси (2/3 води на 1/3 риби). Отримуємо кашоподібну масу, додаємо 1 столову ложку риб’ячої крові. Змішати, але не варити!!!
Наноситься на варикозні виразки, при розширенні вен та міозітах.

4. Дві жмені дрібно порублених молодих гілочок рокити (верби) і три жмені трави вівсюга (або дикого вівса) на казан окропу 1,5-2 літри. Ставлять у гарячу піч і настоюють 2-4 години. Приймають по 1/4 кварти (1,5 склянки) зранку, перед їдою натщесерце і ще раз – через дві години після вечері.
Покращує зір, допомагає при розладі вестибулярного апарату. Дуже корисне для тих, хто займається верховою їздою.
Курс складається: тиждень прийому ліків, тиждень перерви. Протягом двох місяців.

Читати далі…

Залишити коментар

Ваш email не буде ніде вказаноОбов'язкові для заповнення поля помічено *

*