Головна » Бібліотека » Запорозька вдача

Запорозька вдача

Навчання і виховання дітей у Спасі

Фрагмент таборового життя

Запорожці — то народ вихватний, на всякі діла здатний. Інші такі були, що й грамоти не вчилися, а читати так добре читали, що й учений так не прочитає. Раз одного запорожця питають:

— Як ти навчився грамоти?

— А як!.. Спав я в хаті, стало мені душно. Я пішов під стіжок та й лежу. А тут летить пташка. Як клюне мене в лоб, — так кров і побігла. І став я все знати, і книжки читати.

А сила яка в них була ! Хоч у старого, хоч і в малого! Іде раз кошовий, аж дивиться — дитина семи літ заглядає на дзвіницю.

— Чого ти, мале, заглядаєш на дзвіницю?

— А я туди гармату зніс.

— Ти?!

— Я.

— А піди назад знеси!

Воно пішло та й знесло. От які тоді люди були! Тепер хоч десятеро коней запряжи, то не знесуть. А про старих запорожців — то вже й казати нічого! Вони оце було як говіють, то піп і приказує їм:

— Пани-молодці, котрі з вас мають велику силу, то втягуйте повітря в себе…

Бо були такі, що як дихне, то піп із причастям і впаде. Сила страшенна була! А воювали вони так. Стануть було, а проти них двадцять ворожих полків вийдуть. То полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям байдуже! Стоять та сміються. Один лише васюринський козак було й не сміється. Той зарядить пістоль губкою та й стріляє… А це все від того, що вони знаючий народ був. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Було, як куди їдуть, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й ідуть, говорячи:

— Хто чоботи скине, тому й смерть. А хто шапку зніме, тому голову знімуть.

Так і їдуть собі. Доїдуть у місто яке, — п’ють, гуляють, музик водять, танцюють; а як почне світати, посідають на коней та й поїдуть. І всі чують, як вони й розмовляють, як і коні у них хропуть, а їх не бачать.

Раз були вони в Петербурзі. Зайшли в палац, їм стільці подають, а вони посідали на підлогу та й сидять. Приходить до них Катеринич 1. Дивиться, що вони сидять на підлозі,— і давай з них сміятись. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарить.

— Рубай, рубай, — каже козак, — коли підняв!

Так де тобі рубати! Як підняв руку Катеринич, то так вона й зімкнулась, так і заклякла…

Запорожців не зігнали з Січі, а вони самі пішли кудись на райські острови. Там і живуть. А перед кінцем світу знову прийдуть і знову своє відшукають.

—–

1 Катеринич — князь Потьомкін.

Легенда взята, як і попередні, звідси:

Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко. – К.: Дніпро, 1990. – 261 с.: іл.

Залишити коментар

Ваш email не буде ніде вказаноОбов'язкові для заповнення поля помічено *

*